ВСТУП

Удосконалення будь-якого суспільства немислиме без систематичної й спрямованої роботи з розвитку й становлення особистості. Але досягти зрілості як особистість людина здатна лише через національне бачення світу, через оцінку всього, що відбувається навколо, з позицій власної активної участі й відповідальності за те, що відбувається в суспільстві. Реформа освіти ставить проблему виховання громадянина на перше місце, оскільки добре відомою є незаперечна істина: щоб демократія стала реальністю життя, потрібна зацікавленість людей у досягненні суспільно важливої мети і відповідальність за долю суспільства як за свою власну; потрібне сприяння зближенню інтересів особи, суспільства, держави і подолання або хоча б послаблення суперечностей між ними. Нині Україна переживає період утвердження суверенної, правової, демократичної, соціально орієнтованої держави. У сучасному українському суспільстві актуальність національного та інтернаціонального виховання особистості великою мірою зумовлюється потребою державотворчих процесів на засадах гуманізму, демократії, соціальної справедливості; власне процесом відродження нації [1,С.23]. З іншого боку, виникає гостра потреба у визначенні основних засад, мети, напрямів, змісту, форм і методів національного виховання, що спрямовано й ефективно забезпечували б розвиток і формування громадянина, в якому органічно поєднуються моральні чесноти, громадянська зрілість, патріотизм, почуття обов'язку та відповідальності перед суспільством, Батьківщиною. Урядом України прийнято Національна доктрина розвитку освіти. Одним із найголовніших ознак створення було забезпечення національної спрямованості освіти, що є органічним поєднанням національної історії і традиції, збереженням національної історії і традиції, збереженням та забезпеченням культури українського народу. Також передбачено нероздільність навчання і виховання, що полягає у порядкуванні організації та змісту освіти завданням формування всебічно розвиненої особистості, перетворенні системи моральних і духовних цінностей на важливий чинник виховання молодого покоління, відродження духовності українського народу, його менталітету. Корені національної психології, національного характеру, мислення та самосвідомості, передаються дитині з молоком матері, через її колисанку, бабусині казки та дідусеві оповідки, в період виховання в сім’ї [8,С.4]. Упродовж перебування дітей в навчальних закладах потрібно ознайомити їх з історією побуту українського народу як у минулому, так і на сучасному етапі. Як зазначає Д.Федоренко, «через самоствердження індивіда, котрий самореалізується в соціумі: по-перше, через активну роль його у процесі індивідуалізації; по-друге, через занурення його в соціальний контекст» [15,С.4]. Саме Д.Федоренко розглядає громадянськість як об'єднувальну, універсальну рису національного виховання. В останні роки з'явилося чимало праць, присвячених проблемі національного виховання молоді. Таких вчених-педагогів В.Ф.Афанасьєв, Г.С. Виноградов, А.Е.Ізмайлов, М.Г. Стельмахович, К.Д. Ушинський та інші.

 Мета роботи: визначити педагогічні умови єдності національного та інтернаціонального виховання в сучасній загальноосвітній школі.

Відповіднодо мети розв’язувались такі завдання: 1.Провести теоретичний аналіз психолого-педагогічних досліджень із зазначеної проблеми. 2.Визначити шляхи виховання національного та інтернаціонального у учнів. 3.Дослідити педагогічні умови єдності національного та інтернаціонального виховання.

РОЗДІЛ І. СТАН ПРОБЛЕМИ В ПЕДАГОГІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Народ і виховання - ці два поняття взаємопов'язані, вони не існують одне без одного. Адже так повелося в історії людства, що кожен народ від покоління до покоління передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молодшому. Саме так створюється історія матеріальної і духовної культури нації, народу, формується його самосвідомість. Народ завжди виступає вихователем молодого покоління, а виховання при цьому набуває народного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К. Д. Ушинський, є живим органом в історичному процесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайно впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини. «Чи дивно після цього, що виховання, створене самим народом і побудоване на народних засадах, має ту виховну силу, якої немає в найкращих системах, побудованих на абстрактних ідеях або запозичених в іншого народу»[14,С.169]. Перлини виховної мудрості народу, невичерпна своєрідна скарбниця форм і засобів народного виховання становлять золотий фонд народної педагогіки, одного з чинників колективної народної творчості. На думку Г. Н. Волкова, народна педагогіка включає в себе передусім емпіричні педагогічні знання незалежно від конкретної етнічної спільності, натомість етиопедагогіка обов'язково відображує належність до конкретної етнічної спільності з тільки їй притаманними педагогічними традиціями. Г. Н. Волков вбачає в народній педагогіці лише народний досвід та його опис. За його визначенням, «народна педагогіка - це сукупність емпіричних знань з питань виховання, які розповсюджуються переважно усно, це практична діяльність у вихованні підростаючого покоління»[5,С.5]. М.Г.Стельмахович уперше виокремив таку галузь, як народна дидактика, і дав її визначення. Народна дидактика - це «відображення здобутків трудящих у галузі освіти й навчання, що виражається у поглядах народу на принципи, зміст і методи навчання та втілення в народній практиці форм і методів озброєння підростаючих поколінь знаннями, вміннями й павичками, розвитку їхніх пізнавальних сил і здібностей, розвитку мовлення дітей»[11,С.25]. Народна педагогіка існує стільки, скільки існує народ, корені її сягають у сиву давнину. Отже, вона є фундаментом національного виховання, духовності, моралі. О.Будник наголошує, що важливе пізнавальне і виховне значення для підростаючого покоління мають надбання національної філософської думки, відображені у народній міфології, фольклорі, символіці, календарно-родинній обрядовості тощо. Народна філософія - це філософія добра, краси, правди, справедливості, миру і дружби з іншими національностями [3,C.116]. У змісті народних приказок, прислів'їв, прикмет об'єктивно відбито діалектику життя. Наприклад: «Грім гримить - хліб буде родить», «З поганої трави погане й сіно», «Правда та кривда - як вогонь та вода». Таким чином, національне виховання це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь.

 РОЗДІЛ ІІ.ШЛЯХИ ВИХОВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ТА ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНОГО В УЧНІВ

Глибоко проаналізувавши системи виховання дітей в Англії, Німеччині, Франції, К. Д. Ушииський дійшов однозначного висновку, що система виховання у кожній країні пов'язана передусім з умовами її історичного розвитку. Вона будується відповідно до інтересів народу, а тому розвиває і змінює в дітях ті цінні психологічні риси і моральні якості, які є основою патріотизму, національної гордості. У зв'язку з цим К. Д. Ушинський надавав пріоритетного значення національному вихованню. Він писав: «Загальної системи народного виховання для всіх народів не існує не тільки на практиці, а й у теорії. У кожного народу своя особлива національна система виховання. Як не можна жити за взірцем іншого народу, так само не можна виховувати за чужою педагогічною системою. Кожному народові призначено відігравати в історії свою особливу роль. І якщо він забув цю роль, то повинен піти зі сцени: він більше не потрібен. Виховання, якщо воно не хоче бути безсилим, має бути народним»[14,С.45]. У педагогічній системі К. Д. Ушинського першорядного значення надається патріотичному вихованню, адже почуття народності в людині найсильпіше. Він вважав, що де б не була людина, в які краї доля її не занесла, вона завжди зберігає у своєму серці дух свого народу, любов до рідного краю. Особливого значення у вихованні дітей О.Ольжич надавав рідній мові. Видатний педагог прославляє патріотизм і повагу до власного імені і походження, виголошує непримиренне ставлення до ренегатів, які відреклися від близьких і рідних, від власного народу, які зневажають рідну мову [9,C.58]. С.Ф. Русова постійно стверджувала думку про необхідність будувати систему національного виховання дітей, починаючи з дошкільного віку, на традиціях і з урахуванням народної педагогічної мудрості. На початку XX ст. вона уважно вивчає погляди народу на виховання дітей, наголошує на українській ментальності й обов'язковості її урахування в роботі навчально-виховних закладів для дітей. Адже, на думку С. Русової, на дитину впливають природа і клімат краю, народні звичаї і традиції, суспільний устрій і становище матері та дитини в сім'ї. С. Русовa на перше місце вона ставить такі умови: виховання індивідуальне, пристосоване до природи дитини, виховання національне; виховання повинно відповідати соціально-культурним вимогам часу; виховання вільне, не залежне від тих чи інших урядових вимог. С. Русова, аналізуючи різні аспекти релігії, яка включає в себе певні звичаї, обряди, які є надбанням і народної педагогіки. В праці «Нова школа» звертається до питання національно-релігійного виховання і дає рекомендації щодо організації свят у дитячому садку: «В кожнім святі треба єднати народне, національне, фольклорне з загальнокультурним і давати щось естетичне, прекрасне, радісно веселе»[10,С.30]. Важливим завданням дошкільного виховання вважала С. Русова розвиток творчих здібностей дитини. При цьому вона надавала перевагу таким засобам, як національне мистецтво - вироби з глини, дерева, декоративний розпис, вишивка тощо. Педагогічна спадщина С. Русової входить сьогодні невід'ємною частиною у скарбницю педагогічної думки в Україні кінця XIX — початку XX ст. Серед засобів національного виховання В.Струманський радить використовувати народні іграшки, твори українського фольклору, насамперед байки, казки та народні пісні. А ще він убачав необхідність у спеціальному замовленні кращим українським письменникам написати п'єси, які б діти легко могли інсценізувати у своїй театральній діяльності [12,C.13]. Ефективними засобами національного виховання, на його думку, є українські народні хороводні ігри і танки, «руханки та гуртові вправи» у супроводі народних мелодій, дитячий театр та «вертеп». Дити повинні знати (впізнавати, розрізняти) українські національні іграшки, національний (традиційний та регіональний) одяг, взуття, посуд, предмети побуту та хатнього інтер’єру, подвір’я. Треба розвивати у дітей інтерес до української національної обрядовості, народних свят, ігор, народних прикмет, народної творчості, національного мистецтва. Особливе місце в національному вихованні учнів В.Струманський відводить образотворчим засобам: малюванню, ліпленню, будуванню, ручній праці, що супроводжуються рідним словом. Зміст мистецьких занять (образи, орнаменти, малюнки, будови) слід брати з народного епосу: персонажі байок та ігор, герої казок, легенд, оповідань [12,C.14]. Педагогіка В. О. Сухомлинського орієнтована на виховання у дітей і молоді відданості Батьківщині, любові до рідної матері, батька, рідних, поваги до старших, до людей праці, старанності в роботі тощо.У процесі практичної навчально-виховної роботи В. О. Сухомлинський використовував перли народної творчості - казки, прислів'я, легенди, бувальщини, прикмети, гумористичні етюди та мініатюри [13,C.244]. З набуттям Україною самостійності значно активізувалося відродження національних традицій в Україні. Свідченням цього є видання цілого ряду статей у періодичній пресі, в яких однозначно називаються найвагоміші прорахунки сучасної педагогіки. Вийшли друком методичні посібники: основи національного виховання (В.Г.Кузь, Ю.Д. Руденко, В.І. Сергійчук); українське народознавство (О.В. Ковальчук); уроки з народознавства (Г.К.Дмитренко); національне виховання в сім'ї (І.І. Щербань); українські символи (М.Дмитренко, Л. Іваницька, Я. Музиченко) та ін. Таким чином, теоретично осмислив і на конкретних фактах довівши принципи і шляхи використання досягнень народної педагогіки в розвитку наукової теорії і практики національного виховання учнів в навчально-виховному процесі. Значна увага приділяється прилучення до спадщини українознавства.

РОЗДІЛ ІІІ. ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ОРГАНІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОГО ТА ІНТЕРНАЦІОНАЛЬНОГО ВИХОВАННЯ

В умовах школи необхідна така її організація, що відкрила б можливості для підвищення виховної дієвості навчання, та була б важливим фактором закріплення й розвитку національного та інтернаціонального виховання. Аналіз науково-педагогічної літератури свідчить, що навчання, і переважна більшість вчителів зазнає певних труднощів у постановці цілей національного виховання взагалі та цілей виховання свідомості зокрема, підбору адекватних форм, методів і засобів їх досягнення, реалізація виховних завдань носить безсистемний характер, не здійснюється цілеспрямоване закріплення національної свідомості, відсутня певна система у їх вихованні, до планування виховних завдань уроку та до їх вибору і формулювання педагоги відносяться формально. І як наслідок, нечітко поставлені цілі в процесі їх здійснення на уроці тягнуть в різні сторони від головної мети, і як результат рівнодіюча виявляється дуже слабкою, а інколи і просто негативною, наголошує Н.Волошина [7,С.15]. Г.Шмалько підкреслює, що національне виховання буде ефективно вирішуватися, якщо організація діяльності школярів, по-перше, спрямовуватиметься на інтелектуальний розвиток в процесі навчання; по-друге, характеризуватиметься різноманітністю видів діяльності; по-третє, визначатиметься цілісністю процесу та колективністю. Кожен з цих компонентів виконує свої особливі функції, проте треба враховувати, що вони знаходяться у постійній взаємодії. При цьому центром взаємодії є процес діяльності, тобто діяльність виступає як фактор руху, розвитку активності учня [16,C.32]. Враховуючи природні психологічні умови розвитку учнів як показники ефективності організації навчальної діяльності школярів на уроках, виділяємо її цілеспрямованість та доцільність, що повинна бути усвідомлена учнями.У ході вирішення проблеми національного виховання одним із засобів усунення цього недоліку є методичне забезпечення вчителів відповідними рекомендаціями, в яких повинні бути сформульовані освітньо-виховні цілі з урахуванням вікових особливостей учнів та передбачатися певний набір дидактичних та виховних засобів, що забезпечують їх досягнення . Л.Векмінець та М.Разумейко вважають, що навчальна діяльність буде організована доцільно, якщо [4,C.24]: а)педагогічні зусилля на кожному етапі національного виховання спрямувати на усунення протиріччя між цілями і шляхами їх досягнення; б)при розробці змісту діяльності враховувати різноманітність факторів, що мають позитивний вплив на формування національної свідомості. Умови, що забезпечують ефективність інтернаціонального та національного виховання в практичній діяльності, Т.О.Яценко вважає [18,С.89]: —акцент на моральній, творчій і суспільно корисній спрямованості змісту трудової діяльності; —включення школярів у колективний процес праці; —використання системи спеціальних дидактичних засобів. Етапи засвоєння національних знань: —отримання інформації про національні та інтернаціональні якості, про їх окремі істотні ознаки; —формування уявлень, що грунтуються на існуючому національному досвіді; —формування національних понять; —формування національних знань; —формування уміння застосовувати національні знання на практиці. Одним із завдань учителя є забезпечення засвоєння учнями певної системи уявлень і понять, а також формування вміння спиратися на них у конкретних ситуаціях, що виникають в процесі виконання завдання на уроці. Тому процес засвоєння понять вимагає певної інструментовки, щоб оволодіння цими поняттями було доступним і розумним. Національні поняття більш успішно формуються, якщо учні їх порівнюють, виділяють схожі та відмінні ознаки, тобто знаходять підстави для їх зіставлення, синтезують цілісні уявлення з окремих частин. Закріплення національних понять - необхідна складова системи роботи з їх формування. З цією метою, наголошує В.Бондарь та Ю.Руденко, учнів слід включати в таку розумову і практичну діяльність, щоб кожний з них відчув потребу спиратися на засвоєне національного поняття. Вирішення завдань виховання національної свідомості необхідно проаналізували зміст навчальних програм. Це дозволить виділити блоки близьких за характером знань, якими мають оволодіти учні, та вмінь і навичок. В основу виділення блоків навчального матеріалу необхідно покласти принцип лінійності і концентризму побудови навчальної програми, принцип послідовного ускладнення змісту знань, вмінь і навичок. Таким чином, структурно програму з навчання можна уявити у вигляді трьох основних навчально-інформаційних блоків (певних знань, умінь і навичок): перший - блок техніко-технологічних відомостей (основні властивості матеріалів, технологічні процеси виготовлення їх і т.ін.); другий - конструкторсько-технологічний блок (принципи моделювання та конструювання, машини і механізми, верстатне обладнання, елементи графічної грамоти і т.д. ); третій - операційно-технологічний блок (основні технологічні операції, прийоми обробки конструкційних матеріалів тощо). Для цього необхідно використовувати картки-завдання, ігрові моменти і ділову гру на уроці [2,С.3]. В.В.Ягупов підкреслює, що етичні знання, що отримують учні на уроці, повинні підкріплюватись особистим емоційним і практичним досвідом, де «вирішальне значення в національній поведінці має інтелектуально-вольовий компонент» [17,С.168]. На вивчення навчального матеріалу кожного блоку відводиться певна кількість годин навчальної програми. Блочна система розподілу матеріалу дозволяє найбільш ефективно організувати процес навчання і виховання учнів на уроках праці з урахуванням конкретних завдань уроку, застосовувати найбільш ефективні методи і засоби навчально-виховної роботи, а також організувати процес засвоєння учнями національних знань і розвивати національні відносини учнів. Блочна схема побудови змісту навчального матеріалу дозволить визначити доцільність використання дидактичних засобів, що комплексно вирішують завдання навчання і національного виховання в системі уроків. Н.П.Волкова підкреслює, що для найбільш ефективного здійснення процесу виховання національної свідомості доцільно використовувати на уроках гру і виконання творчих завдань, мета яких формування національних знань і розвиток інтелектуальних здібностей, що сприяють успішному засвоєнню знань і формуванню переконань. На уроках необхідно використовувати навчальний матеріал, що сприяє формуванню любові і поваги до Батьківщини; повідомлення про досягнення вітчизняної науки і техніки [6,C.235]. Пізнавально-ігрові ситуації сприяють, з одного боку, збудженню і нтересу до уроків, а з іншого - активізації розумової діяльності школярів. Тим самим створюються умови для більш успішного вирішення завдань виховання національної свідомості в процесі діяльності на уроці. Таким чином, в основу системи роботи вчителя з виховання національної свідомості необхідно планувати комплексний підхід, що особливо важливо в сучасних умовах, оскільки результати діяльності педагогічного колективу повинні визначатися за глибиною і міцністю знань, за рівнем вихованості національних якостей учнівів, їх трудової активності, ініціативності, самостійності. Основною задачею сучасної загальноосвітньої школи є виховання гармонійно розвиненої особистості, яка повинна забезпечувати засвоєння учнями основ наук і виховання свідомого громадянина суверенної України.

ВИСНОВКИ

В контрольній роботі ми дослідили: 1. В першому розділі ми визначили, що національне виховання це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь. 2. В другому розділі ми теоретично осмислив і на конкретних фактах довівши принципи і шляхи використання досягнень народної педагогіки в розвитку наукової теорії і практики національного виховання учнів в навчально-виховному процесі. Значна увага приділяється прилучення до спадщини українознавства. 3. В третьому розділі ми дослідили, що в основу системи роботи вчителя з виховання національної свідомості необхідно планувати комплексний підхід, що особливо важливо в сучасних умовах, оскільки результати діяльності педагогічного колективу повинні визначатися за глибиною і міцністю знань, за рівнем вихованості національних якостей учнівів, їх трудової активності, ініціативності, самостійності. Основною задачею сучасної загальноосвітньої школи є виховання гармонійно розвиненої особистості, яка повинна забезпечувати засвоєння учнями основ наук і виховання свідомого громадянина суверенної України.

 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Богуш А.М., Лисенко Н.В. Українське народознавство: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 2002. – 408с. 2. Бондар В., Руденко Ю. Українська педагогіка: Теорія національної освіти і навчання (дидактика): проекти програми для педагогічних вузів, факультетів// Освіта. – 1998. - № 15 – 16. - С.3. 3. Будник О. Особливості української етнопідагогіки //Дайджест педагогічних ідей та технологій. – 2002. - № 2. – С. 116 – 118. 4. Векмінець Л., Разумейко М. Історичні аспекти української дидактики //Рідна школа. – 1997. - № 5 – 6. – С.24 – 26. 5. Волков Г. Н. Етнопедагогіка. – М.: Академус, 2001. – 196 с. 6. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник. – К.: Академія, 2001. – 576 с. 7. Волошина Н. Народна педагогіка і моральне виховання учнів //Шкільний світ. – 2001. - № 35. – С.15-17. 8. Національна доктрина розвитку освіти на Україні //Освіта України. – 2001. - №35-36. – С.3-9. 9. Ольжич О. Без верби й калини немає України //Рідна школа, - 1995. - №5. – С. 58 – 60. 10. Русова С. Виб.пед.тв.: В 2-х т. Т.2. – К.: Либідь, 2002. – 342 с. 11. Стельмахович М. Г. Українська народна педагогіка: Навчально – методичний посібник. – К.: ІЗІМН, 1997. – 232с. 12. Струманський В. Структурний зміст виховного сердовища української етнопедагогіки //Рідна школа. – 2000. - №4. – С. 13 – 15. 13. Сухомлинський В.О. Як виховувати справжню людину //Вибрані твори: В 5-и т. – Т.2. – К.: Радянська школа, 1976. – 432 с. 14. Ушинський К. Д. Про народність у грамадянському вихованні: Виб. педаг. тв. У 2т. – Т.1 – К.: Рад., шк., 1983. – 488с. 15. Федоренко Д. Побудова педагогічного процесу в національній школі на засадах української етнопедагогіки //Освіта. – 2003. - №11, бер. – С.3-5. 16. Шмалько Г. Національне виховання як цілісна система //Рідна школа. – 2000. - №7. – С.32-33. 17. Ягупов В.В. Педагогіка. – К.: Либідь, 2003. – 560 с. 18. Яценко Т. О. Національне виховання на засадах народної педагогіки //Педагогіка і психологія. – 1997. - №2. – С. 88 – 94.