Чинне законодавство України передбачає можливість усунення негативних майнових наслідків злочину шляхом реалізації в кримінальному процесі декількох непозовних способів. Такими способами (формами) усунення негативних майнових наслідків злочину є, зокрема, відшкодування заподіяної злочином майнової шкоди в кримінальному процесі з власної ініціативи суду та покладення на винну у вчиненні суспільно-небезпечного діяння особу обов’язку усунути завдану шкоду. Зрозуміло, що наука кримінально-процесуального права не може залишити поза увагою питання про правову природу цих способів та про їх співвідношення зокрема. Найперше підкреслимо, що за своєю правовою природою це два абсолютно різні правові інститути. І хоч як у першому, так і в другому випадках відшкодування збитків здійснюється винятково з ініціативи суду, все ж між цими двома інститутами існують докорінні відмінності. Ці відмінності простежуються, принаймні, у трьох напрямах: щодо характеру обов’язку, який покладається судом з приводу відшкодування збитків; щодо характеру судового рішення про їх відшкодування; щодо обсягу відшкодування і процесуальних наслідків прийнятого рішення. Покладення на засудженого обов’язку усунути шкідливі майнові наслідки злочину шляхом реалізації зазначених у цивільному законі України (ст.453 ЦК України) засобів у порядку ч.3 ст.29 КПК України є лише процесуальною формою реалізації норм цивільного та інших галузей права, які встановлюють майнову (матеріальну) відповідальність за конкретні злочинні дії. У таких випадках покладення названого обов’язку в кримінальному процесі майнової відповідальності не встановлює, а лише виконує роль інструменту реалізації цієї відповідальності. Інша справа – це норми особливої частини кримінального закону, санкції яких передбачають можливість застосувати кримінальне покарання у вигляді обов’язку усунути завдану злочином шкоду. Вони є нормами матеріального, а не процесуального права, а тому й виконують абсолютно інші функції. Крім того, відмінності між цими обов’язками проявляються і в характері норм матеріального права, за допомогою яких досягається захист порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих осіб. Покладення на засудженого обов’язку усунути шкідливі майнові наслідки злочину в порядку, зазначеному в ч.2, 3 ст.29 КПК України, передбачає насамперед реалізацію норм цивільного права, що встановлюють майнову відповідальність за заподіяння шкоди злочином. Основна ж функція такого обов’язку полягає у відновленні (компенсації) майнових втрат, причиною яких став цей злочин. Кримінально-правова норма, що встановлює кримінальне покарання у вигляді покладення на засудженого обов’язку усунути завдану злочином шкоду, покликана реалізувати іншу мету: покарання і перевиховання особи, яка вчинила злочин (відновлення ж порушеного права є додатковим (побічним) результатом), а тому, ця норма за своїм характером зовсім інша. Слід наголосити, що в кримінальному законодавстві України не передбачено кримінально-правового обов’язку засудженого усунути завдану шкоду, як окремого виду кримінального покарання (такий обов’язок як міра основного чи додаткового кримінального покарання застосовувався (або застосовується й сьогодні) деякими державами колишнього СРСР). Кримінальний кодекс України в ст.461 передбачає за певних умов можливість відстрочки виконання вироку та покладення на засудженого кримінально-правового обов’язку у визначений судом строк усунути заподіяні внаслідок вчинення злочину матеріальні збитки [9, с.149]. У випадку застосування відстрочки виконання вироку суд вправі зобов’язати засудженого в певний строк усунути заподіяну шкоду (ч.6 ст.461 КК України), а також виконати інші, передбачені цією нормою умови та обов’язки. Якщо протягом встановленого судом строку засуджений виконає покладені на нього обов’язки та не вчинить нових правопорушень, суд звільняє засудженого від покарання. В іншому випадку суд може винести ухвалу про скасування відстрочки виконання вироку до позбавлення волі та про направлення засудженого для реального відбування покарання у вигляді позбавлення волі, призначеного вироком. Отже, за своїм характером строк відстрочки виконання вироку є випробувальним строком для засудженого, протягом якого шляхом виконання покладених на нього обов’язків він доводить своє виправлення.

Вбивство, вчинене через необережність,— карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк. 2. Вбивство двох або більше осіб, вчинене через необережність,— карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. 1. Об’єктом злочину є життя особи. 2. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням — посяганням на життя іншої людини; 2) наслідками у вигляді її смерті; 3) причинним зв’язком між вказаними діянням і наслідками. Якщо необережне заподіяння смерті є ознакою іншого злочину (зокрема передбаченого ч. 2 ст. 134, ч. З ст. 135, ч. З ст. 136, ч. 2 ст. 137, ч. 2 ст. 139), воно кваліфікується за статтею Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за цей .злочин, і додаткової кваліфікації за ст. 119 не потребує. Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті особи. 3. Суб’єкт злочину загальний. 4. З суб’єктивної сторони злочин характеризується необережністю: злочинною самовпевненістю або злочинною недбалістю. Вбивство через необережність слід відмежувати від випадкового заподіяння смерті (казусу), коли особа, що заподіяла смерть потерпілому, не передбачала настання смерті потерпілого від своїх дій (бездіяльності) і за обставинами справи не повинна була або не могла цього передбачати. 5. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 119) є вбивство через необережність двох або більше осіб-.

1. Грошово-кредитна та банківська статистика: Бюл. Національного банку України. – 2000. – №1. – С. 7–18. 2. Попович В.М. Правові основи банківської справи та її захист від злочинних посягань. – К.: Правові джерела, 1996. – С. 50–57. 3. Жвалюк В. Фінансова злочинність становить велику небезпеку для цивілізованого розвитку економіки держави// Консультант. – 2000. – 28 лист. – № 48. – С. 1. 4. Криміногенна ситуація в Україні: оцінка, тенденції, проблеми: Звіт МВС України. – К., 1995; Злочинність в Україні: Стат. зб. – К., 1998.

Даль В.И. Толковый словарь живого великорусcкого языка. – М.: Рус. яз., 1989. – Т.1. – С. 44. 2. Яременко В., Сліпушко О. Новий словник української мови. – К.: Аконіт, 1999. – Т.1. – С.88. 3. Уголовное уложение Российской империи от 22 марта 1903 года. – С.Пб.: Изд–во книжного магазина г.Чичинадзе Д. В., 1903. – 157 с. 4. Кримінальний кодекс УРСР від 23 серпня 1922 р. – Х.: Юрид. вид-во Наркомюсту УРСР, 1924. 5. Кримінальний кодекс УРСР від 8 червня 1927 р. – Х.: Юрид. вид-во Наркомюсту УРСР, "Харків-друк”, 3-тя держдрукарня, 1927. – 134 c. 6. Кримінальний Кодекс України від 28 грудня 1960 р. // Кодекси України. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – Кн. 3. – С. 4 – 147. 7. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року. – Х.: Одіссей, 2001. – 240 с. 8. Дворкин А.І., Боголюбова Т.А. Расследование бандитизма: Метод. пособие. – М.: Приоритет, 2000. – 176 с. – С. 14. 9. Дьяков С.В., Ігнатьев О.А., Карпушин М.П. Ответственность за государственные преступления. – М.: Юрид. лит., 1988. – 224 с. 10. Бажанов М.І. Кримінальне право УРСР. – К.: Вищ. шк., 1989. – 503 с. 11. Сташис В.В., Тихенко С.І. Уголовное законодательство Украинской ССР. – М.: Юрид. лит., 1971. – 543 с. – Ст. 156–157. 12. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про бандитизм” від 7 липня 1995 р. 13. Фріс П. І знову про відповідальність за організовану злочинну діяльність // Право України. – 1995. – № 1. – С. 39–41. 14. Ожегов С.І. Словарь русского языка. – М.: Рус. яз., 1978. – 847 c. – С.157. 15. Шакун В.І., Яценко С.С. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар. – К.: Правові джерела, 1998. – 1085 с. – Ст.280–281. 16. Ванюшкин С.В. Российская криминологическая энциклопедия: преступность и борьба с нею в понятиях и комментариях / Под ред. А.И. Долговой – М.: НОРМА, 2000. – 802 с. – Ст. 42. 17. Постанова Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна” від 17 червня 1992 р. // Зб. нормат. актів; Мацько А.С., Байко І.В. Зброя: предбання, збурігання, використання. – Юрінком Інтер, 1998. – 304 с. – С. 9. 18. Єфремов С.О., Редька А.І. Деякі питання кваліфікації злочинів, вчинених організованою групою // Вісник Верховного Суду України, 2001. – № 4 (26). – Ст. 54–55.

Послання Президента України до Верховної Ради "Україна: поступ у XXI сторіччя. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки” // Урядовий кур’єр. — 2000. — № 16. — С. 7. 2. Указ Президента України "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Internet та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” № 928/2000 від 31 липня 2000 р. 3. Computerword Киев. — 2000. — 16 февр. — С. 29. 4. Баранов О.А. Проблеми законодавчого забезпечення боротьби з комп’ютерними злочинами // Інформаційні технології та захист інформації”, 1998. 5. Фемида против хакеров // Сегодня. — 2000. — 13 янв. — С. 6. 6. Піоро Г. Світ охоплений панікою, викликаної комп’ютерним вірусом за назвою "Любовна лихоманка” // Факти. — 2000. — 6 трав. 7. Гуцалюк М.В. Розповсюдження компрометуючих матеріалів в Інтернеті // Проблеми боротьби з корупцією, організованою злочинністю та контрабандою. Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади. Аналітичні розробки, пропозиції наукових і практичних працівників // Міжвідом. наук. збір. — К., 2001. — Т. 22. — С. 502–504.