Вступ Актуальність. Створення сучасної ефективної правової системи, що покликана забезпечити розвиток України як демократичної, соціально-правової держави, потребує подальшої розробки відповідної теоретичної моделі. Така модель має ґрунтуватися на найновіших досягненнях світової та вітчизняної політико-правової думки, враховувати всю сукупність передумов і орієнтирів пошуку, оптимальні шляхи та механізми реформування суспільства, особливості розвитку сучасного права. Знання історії держави і права зарубіжних країн потрібно насамперед для того, аби глибше зрозуміти сучасну державність й уміти прогнозувати магістральні тенденції її розвитку у майбутньому. Модерна дійсність не відокремлена від минулого й майбутнього – вона лише нова, важлива віха в історії. Сьогодення, втілюючи у собі різноманітні, складні, часом суперечливі тенденції минулого, заперечує віджиле й наділяє перспективне іншою якістю, породжуючи тим самим нові тенденції і явища, закладаючи передумови майбутнього. Відповідно, щоби зрозуміти сучасні державно-правові інститути, потрібно знати, як вони виникли, які основні етапи пройшли у своєму розвитку, які причини впливали на їхню генезу, становлення, розвиток і зміну їхньої форми та змісту. Історія держави і права Індії в середні віки дозволить хронологічно вивчити структуру, компетенцію, функції органів держави. Становлення середньовічних суспільств відбувалося в різних умовах. Зростання продуктивних сил знаходив вираз в широкому розповсюдженні і освоєнні залізних знарядь, диверсифікації знарядь праці, зокрема с/г інвентаря, розширення штучного зрошування і вдосконаленні іригаційної техніки. Розвиток країн Сходу у середні віки відбувався відмінними від Західної Європи шляхами. Одночасно в багатьох регіонах Сходу проходить занепад стародавніх міст. Генезис і розвиток феодальних відношень складали на Сході в епоху середньовіччя як і в Європі. В рамках загальної моделі феодалізму є дві макрорегіональні моделі (західна і східна). Ці варіанти розвитку формувалися в результаті поєднання і взаємодії внутрішніх і зовнішніх історичних чинників. Важливим чинником розвитку Сходу була велика різноманітність природних умов сприятливих для розвитку аграрної економіки, скотарство і інших сфер господарської діяльності людини. Цій моделі («східний феодалізм») були властиві відносно повільні темпи розвитку. Однозначного розуміння того, які критерії лежать в основі середньовічного періоду в історії Сходу наразі немає. Існує думка, що хронологічно Середні віки на Сході тривали від ІІІ – V ст., коли на Афро-Азійських теренах відбулися важливі соціокультурні зміни і до середини ХІХ ст., коли регіон зазнав впливу колоніалізму і розпочалися структурні перетворення в його межах. Середні століття в історії Сходу були по відношенню до епохи старовини часом подальшого прогресу в різних сферах господарського, суспільного і культурного життя. Історія Сходу була тісно пов'язана також з Європою. Більш систематичними відносини між європейськими і східними країнами стають з XVI ст. Проте тоді вони починають набувати характеру відносин нерівноправних, відносин між Європою, що еволюціонував в руслі «традиціоналізму» Сходу. У IV-V ст. Індія, так само, як і в даний час, займала велику територію. Частина лежала на північ від р. Нарабадді і Віндхійскіх гір, становила Північну Індію. На південь від неї знаходиться Декан (мовою хінді - «південь»). Однією з найбільш великих держав в Азії була могутня імперія давньої Індії - імперія Гупта. Історик Медведів пропонує наступну періодизацію історії Індії в період середньовіччя. I. Перша стадія раннього феодалізму з переважно державною експлуатацією («давньофеодальне» суспільство) на більшій частині Північної Індії і у ряді областей Деканського п-ву. Біля VI-V століть до н.е. – III ст. н.е. II. Друга стадія раннього феодалізму, що характеризується масовим формуванням приватного феодального землеволодіння на більшій частині Індії, – приблизно IV- VII ст. III. 1. Розвинений феодалізм на більшій частині території Індії. – Приблизно VIII- XVIII ст. IV. 1.1. Перша стадія розвиненого феодалізму. – Приблизно VIII-XVI ст. 1.2. Друга стадія розвиненого феодалізму. – Приблизно XVII- XVIIIст. Як і всяка періодизація, ця схема в значній мірі умовна, перш за все тому, що історичний процес безперервний. Мета роботи: визначити загальні риси права Індії в середні віки. Завдання роботи: 1. Розглянути джерела права Індії в середні віки. 2.Дослідити регулювання майнових відносин в країні. 3.Визначити шлюбно-сімейне право. 4.Проаналізувати спадкове право. 5.Обгрунтувати кримінальне право. 6.Проаналізувати судовий процес. 1.Джерела права Індії в середні віки. Найважливішим джерелом права був «Коран». У ньому поєднувалися притчі, молитви. «Коран» складався десятиліттями і остаточно сформувався у середині VII ст. У своєму складі цей релігійний талмуд містить 114 глав (сур), поділених на 6219 статей (віршів). Переважна їх більшість належить до сфери міфології, близько 500 - містять приписи щодо правил поведінки мусульманина і лише у трохи більше 80 статей містять правові норми [7,154]. Положення «Корану» мають казуїстичний характер і являють собою тлумачення пророка Мухаммеда щодо окремих конкретних випадків. Це - свідчення низької юридичної техніки правотворця і впливу на право соціонорма-тивних регуляторів первіснообщинного ладу. Багато установлень мають невизначений характер і можуть набувати різного змісту залежно від того, що в них конкретно вкладається. Іншим джерелом права була «Сунна» («Священний переказ ») - додаток до « Корану ». Вона складається з багатьох оповідань про поступки та благочестиві діяння пророка Мухаммеда. Тут зберігаються перекази про настанови пророка, які збереглися в пам'яті його учнів і які передавалися усно з покоління в покоління. Вона датується IX ст., коли були складені перші шість ортодоксальних збірників цього джерела. «Сунна» містить багато суперечливих положень, які по-різному тлумачились богословами-правниками. Усі мусульмани, які дотримуються «Сунни», називаються сунітами (всі інші - шиїти)[2,164]. «Іджма» як джерело шаріату являла собою збірник різних думок та поглядів з релігійних і правових питань, які були висловлені спадкоємцями Мухаммеда (їх нараховується більше 100), а пізніше - найвпливовішими теологами-правниками. Вона наповнена нормами двоякого характеру: з одного боку, це була інтерпретація тексту «Корану» і «Сунни», з іншого - тут містилися формулювання правових норм, які не були пов'язані з Мухаммедом. Вони набували обов'язкового характеру за умови одностайного схвалення їх мусульманськими тлумачниками права. Саме завдяки цьому правовому джерелу в державі створювалися правові норми, пристосовані до зміни умов феодального суспільства, а також такі, що враховували специфіку суспільних відносин у завойованих арабами країнах [6,236]. Рішення видатних мусульманських теологів-правників знайшли відображення у «Фетві». Ці законодавці стали засновниками шкіл мусульманського права, а сама «Фетва» більше нагадує збірники судових рішень. Збірник норм, які передбачали вирішення правових питань за аналогією, мав назву «Кияс». Це одне із найсуперечливіших джерел мусульманського права. «Кияс» твердив так: правило, яке встановлено в «Корані», «Сунні» або «Іджмі», може бути застосоване для розгляду справи, яка прямо не передбачена нормами цих джерел (тобто за аналогією). Позитивною стороною цього правового джерела є те, що воно не тільки дозволяло швидко урегулювати нові суспільні відносини, але й звільняло норми шаріату від теологічного забарвлення, долаючи тим самим їхній синкретизм. Водночас в руках мусульманських суддів «Кияс» нерідко ставав знаряддям суддівського свавілля. Адат - звичаєве право, застосовувалося там, де мали місце прогалини в законах або виникала необхідність враховувати специфіку певного регіону імперії [1,34]. Чисто світське право, звільнене від релігійної оболонки, знайшло відображення у фірманах та канунах, які являли собою укази та розпорядження правителів держави, халіфів. Звичайно, вони будувалися на основі шаріату і не повинні були суперечити йому. Такі законодавчі акти стосувалися переважно регламентації діяльності державних органів та регулювали адміністративно-правові відносини влади з населенням [7,155]. Шаріат - це досить розвинена, хоча і своєрідна, система феодального права. Мусульмани-юристи викладали право зовсім за іншою системою, ніж римські чи західноєвропейські юристи. І все ж при його аналізі ми будемо виходити із загальноприйнятого поділу на окремі правові галузі та інститути. 2.Регулювання майнових відносин. У мусульманському праві відсутній поділ на речове та зобов'язальне право. Суб'єктом права вважавсялише один Аллах, а мусульманин розглядався як носій встановлених Аллахом обов'язків. Виходячи з цього, поняття правоздатності мусульманські правники обходили стороною, а в центрі їхньої уваги перебувала дієздатність особи. Дієздатною була повнолітня людина (повноліття встановлювалося за рішенням суду), яка перебувала «у здоровому глузді» (тобто не була божевільною, слабоумною чи п'яною). Майнове право було ледве розроблене мусульманськими законодавцями. Особливу категорію у майнових правах займали речі, які не могли перебувати у власності мусульманина. Це - невідчужувані речі. До них, насамперед, належала земля. В основі питання поземельної власності знаходилася теорія, відповідно до якої земля є надбанням божим, а право розпорядження нею належить наміснику бога на землі, тобто імаму-халіфу. Він може передавати землю у приватні руки із зобов'язанням сплачувати податки за неї. Завойована в інших державах земля є недоторканною для приватних осіб і передається на користь усього мусульманського суспільства. Завойовані землі можуть передаватися окремим особам, зокрема як винагорода за службу, однак лише на праві користування (іноді - довічного), але не на праві власності [7,157]. Не визнавалася власність мусульман і на так звані «нечисті» речі (вино, свинина, книги, що суперечать вченню ісламу, зображення богів, картини тощо). Способами набуття права власності були: загарбання речей, успадкування майна, знахідка речі та перехід речей за договором. Щодо останнього, то досить поширеними були договори купівлі-продажу, найму, дарування, позики, зберігання, оренди, товариства тощо. Не визнавалися договори, укладені шляхом обману, помилково чи шляхом насильства. У такому випадку договори не тільки визнавалися недійсними, але й всі сплачені на їх основі грошові суми чи речі повинні бути негайно повернуті назад [6,237]. Праву приватної власності приписувалося божественне походження. Воно розглядалося як постійне та необмежене. Таке твердження виходило з настанов «Корану». Особливий правовий режим мали землі, які складали первісну територію мусульманської релігійної общини (Мекка та прилеглі до неї території). Там дозволялося проживати лише мусульманам, заборонялося рубати дерева, брати землю, займатися мисливством тощо. 3.Шлюбно-сімейне право. Шлюб за мусульманським правом вважався договором подібно до торговельних угод. Причому жінка не була стороною в договорі, а вважалася предметом договору. Тому при укладенні шлюбного контракту жінка повинна мати представника в особі свого опікуна. Однак формально при укладені шлюбу згода сторін, зокрема і нареченої, передбачалася. Шаріат розрізняв три види шлюбу: а) постійний; б) тимчасовий; в)шлюб з невільницею. Постійний шлюб міг бути укладений одночасно з чотирма жінками. Кожній своїй майбутній дружині жених повинен був виділити особливе майно, і за відмови з нею одружитися він втрачав його половину. Кожна з чотирьох дружин мала право на своє утримання, окреме житло та прислугу. Перешкодою до укладення чи перебування у шлюбі вважалися близькі родинні стосунки, свояцтво, прокляття жінки, яка була звинувачена в перелюбі, ідоло-поклоніння. Шлюб укладався у письмовій формі, а шлюбний акт складався суддею (кадиєм) і підписувався двома свідками чоловічої статі. Тимчасовий шлюб дозволявся лише шиїтам (членам особливої релігійної секти). При його укладенні визначався термін дії шлюбу. Народжені в такому шлюбі діти вважалися законними і успадковували майно нарівні з іншими спадкоємцями. Але дружина не набувала спадкових прав. Шлюб з невільницями шаріат дозволяв особам, які не мали достатніх засобів для утримання дружини чи дружин з числа вільних осіб. Діти від такого шлюбу вважалися законними, а жінка-невільниця після смерті чоловіка автоматично отримувала свободу [7,158]. Що стосується розлучення, то воно допускалося, зазвичай, з волі чоловіка. В усякому разі, чоловік не був зобов'язаний пояснювати приводи до розірвання шлюбу, а мав лише сплатити своїй колишній дружині певну визначену суму. Мусульманське право визначало розлучення чотирьох видів: 1) без пояснення причин, шляхом проголошення чоловіком певних фраз (наприклад тричі промовити слово «талак» або сказати «ти відлучена»); 2) покупкою дружини розлучення у свого чоловіка; 3) розірвання шлюбу кадиєм (суддею) з ініціативи дружини, якщо її чоловік не виконує своїх подружніх обов'язків, має фізичні вади, не виділяє їй достатніх засобів на існування, жорстоко поводиться з нею; 4) розлучення внаслідок взаємного прокляття. Прокляття проголошується чоловіком перед суддею, коли він вважає, що дитина його дружини є наслідком порушення нею подружньої вірності, але він не може надати для цього переконливі докази. Жінка зі свого боку теж може таким самим чином доводити клятвою брехливість таких звинувачень. У такому разі шлюб розривається остаточно і безповоротно, оскільки при розлученні іншими способами шлюб міг бути укладений повторно [7,159]. Після розлучення жінка повинна була впродовж трьох місяців перебувати в будинку свого колишнього чоловіка, щоб визначилося, чи не вагітна вона. Народжені у шлюбі діти залишалися з батьком. 4.Спадкове право. Мусульманські юристи надавали спадковому праву особливого значення. При цьому вони нерідко посилалися на слова пророка, який радив: «Вивчайте розділ спадкування, в ньому знаходиться половина знань усього права». Спадкове мусульманське право відрізнялося від європейського тим, що воно передбачало успадкування лише майна і прав померлого, у той час як європейське право, базуючись на стародавньоримському праві, передбачало успадкування як прав, так і обов'язків померлого, його активів і пасивів. Розрізнялося два види спадкування: за законом і за заповітом. Заповідати можна було лише третину майна. Регулювалася черговість успадкування майна спадкоємцями за законом. При цьому спочатку спадкоємцями ставали особи чоловічої статі, що поділялися на 14 черг, а тоді лише могли вступити в права спадкоємців особи жіночої статі, що поділялися на 9 черг. Кожен із спадкоємців мав право лише на певну частку в спадковому майні. Успадковувана частка жінок була вдвічі меншою, ніж чоловіків. Позбавлялися права на успадкування майна: невірні, оскільки вони не можуть за жодних обставин успадковувати будь-яку власність правовірного; розлучене подружжя; особи, які стали причиною смерті спадкодавця [6,238]. 5.Кримінальне право. Норми кримінального права були найархаїчнішими в шаріаті. Загальне поняття злочину було відсутнє, недостатньо розроблені такі інститути, як замах, співучасть, обставини, що пом'якшували чи посилювали вину, рецидив. Була узаконена кровна помста. Кожен, хто уб'є чи смертельно поранить когось, повинен бути вбитий, якщо тільки найближчі спадкоємці вбитого не погодяться простити йому, надаючи можливість відкупитися грошовою сумою. Правило кровної помсти застосовувалося також при нанесенні ран за заздалегідь продуманим планом. У такому разі винного присуджували до сплати штрафу. Але кровна помста не застосовувалася стосовно особи чоловічої статі за поранення, нанесене жінці, а також вільної людини за нанесену рану рабові. Проте вона застосовувалася до мусульманина за поранення ним невірного. Мусульманські правознавці поділяли злочини на три групи [7,160]. До першої належали такі, які порушували вказівки самого Мухаммеда. Вони тлумачилися як посягання на «права Аллаха». Тут не допускалося прощення. Сюди належали: богохульство (каралося смертною карою); злочин проти громадського порядку - бунт (карався смертю); опір державним властям (карався тяжкими покараннями, включаючи і смертну кару); крадіжка (передбачала покарання калічницького характеру - відрубування правої руки а при рецидиві - відрубування лівої руки); розбій (відрубування руки); вбивство в розбої (каралося відрубуванням голови чи повішенням); віровідступництво (позбавлення громадянських прав і смертна кара); вживання спиртних напоїв (каралося 40 ударами батога), перелюб чи брехливе звинувачення в перелюбстві (каралися побиттям камінням). Другу групу складали протиправні дії, які розглядалися як посягання на окремих осіб. Як вже зазначалося, при навмисному вбивстві акт кровної помсти мав узаконений характер. Якщо хтось без умислу вбив чи смертельно поранив іншого, то мусив відпустити на волю раба-мусуль-манина або поститися протягом двох місяців і, крім цього, сплатити спадкоємцям вбитого викуп, котрий міг бути відстрочений на три роки. «Коран» передбачав застосування принципу таліона за нанесення ран чи каліцтва. Вбивство і нанесення ран не каралися, коли вони здійснювалися при захисті себе, свого майна або життя чи майна інших осіб. Іншими словами, злодія можна було безкарно вбити на місці злочину, якщо той не встиг втекти або був малолітнім чи божевільним. Мала місце колективна відповідальність членів общини, жителів міста, власника земельної ділянки за вбивство за тих обставин, коли вбивця був невідомий. Злочини першої та другої групи тягли за собою фіксовані та суворі покарання: від смертної кари шляхом повішення, четвертування, утоплення, закопуванням живим у землю до калічницьких покарань і різних форм ув'язнення (у в'язниці, в мечеті чи домашнє ув'язнення)[3,134]. Третю групу складали дії, які не розглядалися як карні в період становлення Халіфату, а тому про них не йдеться в основних джерелах шаріату. Такі правопорушення стали розглядатися як кримінальні пізніше, в міру того, як майнова і владна верхівка намагалася закріпити існуючий суспільний порядок. До них належали: несплата державних податків, недотримання посту, легкі тілесні ушкодження, обман на ринку, розтрата державних коштів, азартні ігри, бродяжництво, дезертирство під час бою, брехливі свідчення тощо. Покарання за ці та інші правопорушення визначалися тлумаченнями правознавців-теологів чи суддів і були досить різноманітними. Вони мали яскраво виражений класовий характер. Особливу групу становлять злочини проти релігії. 6.Судовий процес Судовий процес мав, зазвичай, звинувачувальний характер. Справа порушувалася зацікавленими особами, за винятком злочинів, спрямованих проти держави та її органів чи представників. Судові справи розглядалися публічно, як правило, в мечеті, де могли бути присутні всі бажаючі мусульмани. Сторони вели справу самостійно, без участі адвокатів. Судове представництво допускалося лише в цивільних справах, які повинні були вирішитися в одному засіданні. Процес проходив усно, хоча у деяких цивільних справах згодом стали практикуватися судові протоколи. Основними судовими доказами були: власне визнання вини, показання свідків, клятви. Особливістю судочинства за шаріатом було те, що судове рішення не розглядалося як остаточне і безапеляційне. У випадку виявлення нових фактів суддя міг переглянути власне рішення, що відкривало простір для суддівської сваволі, підкупу суддів та зловживань. Формальна оцінка доказів була панівною у судочинстві. Так, повним доказом у справі вважалися показання двох шановних свідків-мусульман. Показання жінок приймалися як половинні докази. Шаріатський суд - орган правосуддя в мусульманських державах. Його організація, юрисдикція та процесуальні правила розгляду справ регулюються фікхом. Ш.с. утворилися в період становлення мусульманської держави. З середини ХІХ ст. в більшості мусульманських країн відбулося утворення світських судів та запровадження законодавства європейського зразку, що призвело до зменшення ролі Ш.с. [1,152]. Таким чином, мусульманське право відзначалося своєю відносною цілісністю. Мусульманське право органічно поєднане з теологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями, а тому його норми мали досить виразний синкретичний характер. Висновок Суспільний устрій Індії в середні віки був феодальним. Основу його склало самостійне дрібне господарство селян, у яких стягувалися приватновласницька і централізована ренти ( у вигляді державного податку). Обидва класи – селянство і феодали були неоднорідними. Грань між ними була стерта, існувала безліч змішаних і проміжних статусів. До найхарактерніших рис, притаманних східному суспільству можна віднести наступні: - абсолютний примат колективних, общинних, державних інтересів над індивідуальними; - значне одержавлення економічного життя та відсутність або нерозвиненість інституту приватної власності; - деспотичний (в окремих випадках - теократичний) тип влади (соціально-політичний монізм); - егалітарна і регламентаційна соціальна етика; - етико-нормативна і суспільно-легіслативна (суспільно-законодавча) функція релігії (притаманна усім східним конфесіям – іудаїзму, ісламу, буддизму, конфуціанству, тощо). До найхарактерніших рис, притаманних східному суспільству можна віднести наступні: - абсолютний примат колективних, общинних, державних інтересів над індивідуальними; - значне одержавлення економічного життя та відсутність або нерозвиненість інституту приватної власності; - деспотичний (в окремих випадках - теократичний) тип влади (соціально-політичний монізм); - егалітарна і регламентаційна соціальна етика; - етико-нормативна і суспільно-легіслативна (суспільно-законодавча) функція релігії (притаманна усім східним конфесіям – іудаїзму, ісламу, буддизму, конфуціанству, російському православ’ю тощо). Можна відзначити такі основні риси мусульманського права. По-перше, шаріат із самого початку склався і розвивався як суворо конфесійне право. Воно було органічно поєднане з теологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями, а тому його норми мали досить виразний синкретичний характер. По-друге, мусульманське право відзначалося своєю відносною цілісністю. Разом з уявленнями про єдиного Бога Аллаха утвердилася ідея єдиного правового порядку. При цьому на перше місце висувався не територіальний, а конфесійний (релігійний) принцип. Це означає, що істинний правовірний, перебуваючи в будь-якій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу. Це докорінно відрізняло мусульманське право від західноєвропейського, якому був притаманний партикуляризм, національно-територіальна обмеженість, внутрішня неузгодженість. По-третє, будучи в своїй основі правом конфесійним, шаріат, водночас, відрізнявся від європейського канонічного права. Він регулював не суворо окреслені сфери суспільного буття і церковного життя, а виступав як універсальна, всеохоплююча правова система. Нарешті, варто відзначити і таку його рису, як те, що межа правоздатності і дієздатності за шаріатом визначалася саме конфесійними моментами. Це означає, що мусульмани мали значну перевагу над немусульманами, а чоловіки користувалися вагомими перевагами над жінками. Всі злочини в мусульманському праві поділялися на три розряди: - злочини проти релігії та держави. Це відступництво від ісламу, заколот, бунт, непокора владі, а також крадіжки, вживання алкоголю та перелюб; - злочини проти особи. відповідальність за ці злочини ґрунтувалася на принципі кровної помсти та відплати; - злочини, покарання яких не визначені. Судовий процес носив звинувачувально-змагальний характер. Каді розглядав справи одноосібно. Різниці у процедурі розгляду кримінальних та цивільних справ не було. Суд відбувався публічно в мечетях. Доказами вважалися зізнання, свідчення свідків, клятва. Мусульманське право передбачало наступні види покарання: різні види смертної кари, каліцтво, побиття, ув’язнення, штрафи, конфіскації, заслання. Список використаних джерел: 1. Борисевич М.М., Бельчук О.А., Евтушенко С.Г. История государства и права зарубежных стран: Краткий учебный курс. – М.: Юриспруденция, 2001. – 352 с. 2. Історія держави і права зарубіжних країн: Словник-довідник /Уклад. канд. іст. наук Д.Г. Каюк. – Д.: Юрид. акад. М-ва внутр. справ, 2003. – 180 с. 3. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія: Навч. посіб. для студентів юрид. спец. вищих закладів освіти /За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2002. – 716 с. 4. История средних веков: Учебное пособие /Под ред. Н.Н.Страхова. – М.: Просвещение, 1985. – 570 с. 5. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т. – М.: Остожье, 1998. – Т.1. – 320 с. 6. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – 2-ге вид., переробл. та допов. – К.: Концерн «Видавничий Дім „Ін Юре”», 2003. – 584 с. 7. Трофанчук Г.І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 400 с.