Вступ Декларація прав і свобод людини і громадянина, прийнята Верховною Радою України у 1991 р., проголошує гарантію судового захисту прав і свобод кожного, а також право оскарження в суд рішень і дій державних органів, громадських організацій і посадових осіб, що ущемляють права громадян. Прийняття 18 березня 2004 р. Верховною Радою України нового Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), який набрав чинності з 1 вересня 2005 р., стало важливою віхою судово-правової реформи, що триває в Україні [6]. Потреба у захисті цивільних прав спонукає законодавчу владу до постійного розвитку і удосконалення законодавства, але без наукового обґрунтування і узагальнення практики застосування чинного законодавства зробити логічний крок для його поліпшення неможливо. Тому потреби в удосконаленні охорони і захисту прав громадян диктують розвиток цивільного процесу, удосконалення теорії і практики, а на цій основі й законодавства, яким регламентуються права та обов'язки учасників цивільного судочинства; Для реалізації особою її суб'єктивного процесуального права на звернення до суду за захистом державою у спеціальних нормативних актах регламентується порядок розгляду та вирішення цивільних справ у судах загальної юрисдикції. Одним із основних таких актів є ЦПК. Норми, які закріплені у ньому акті та регламентують процедуру розгляду цивільних справ, утворюють певний порядок розгляду справ судами, але наука ширша ніж система, правових норм, оскільки вона включає в себе випереджаючий розвиток теорії та узагальнення практики застосування норм законодавства. 1.Поняття, предмет, метод і система цивільного процесуального права Відповідно до ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом [1]. У демократичній правовій державі він є головним суб'єктом захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб. Суд - це орган державної влади, до компетенції якого входить здійснення правосуддя у вигляді розгляду адміністративних, кримінальних, господарських і цивільних справ та прийняття у цих справах законних рішень [5,c.16]. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124)[1]. При цьому, виходячи із ст. 64 Конституції України, право на судовий захист не може обмежуватися навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану [1]. Особисті немайнові та майнові права й інтереси осіб можуть бути захищені судом будь-яким способом, передбаченим законом чи встановленим договором. Визначені Конституцією України основи організації і здійснення правосуддя у цивільних справах потребують деталізації його здійснення в окремих нормативно-правових актах, норми яких разом з нормами Конституції України у сукупності створюють окрему галузь права - цивільне процесуальне право, яке є складовою системи права України. Цивільне процесуальне право врегульовує процесуальний порядок провадження у цивільних справах, тобто порядок розгляду і вирішення справ про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових та інших правовідносин [7,c.28]. Цивільне процесуальне право, як самостійна галузь права, має генетичний і функціональний зв'язок з іншими галузями права. Об'єктом дослідження цивільного процесу стає весь комплекс інформації, присвячений цивільному судочинству не тільки в Україні, айв іноземних країнах та з урахуванням історичного досвіду[7,c.28]. Деякі російські вчені - К.І. Комісаров, А.Ф. Клейман [4], а також видатний український вчений-процесуаліст М.Й. Штефан зазначають, що система науки цивільного процесуального права зумовлена її предметом і складається з двох частин - загальної та особливої [8,c.20]. Аналогічної думки притримуються й інші українські вчені-процесуалісти, зокрема Ю.В.Білоусов та О.І. Угриновська, які водночас зазначають, що і сама система цивільного процесуального права складається із двох частин - загальної та особливої. Вчений-процесуаліст С.В.Васильєв не розкриває у своєму навчальному посібнику питання науки цивільного процесу. Він що системою цивільного процесуального права є сукупність цивільних процесуальних норм, які регулюють правосуддя у цивільних справах та забезпечують виконання завдань цивільного судочинства [3,c.24]. Система даної галузі складається із двох частин: загальної та особливої. Російський вчений-процесуаліст І.В. Решетнікова вважає доцільним, з урахуванням предмета науки цивільного процесуального права, виділити у системі даної науки такі частини: 1) питання цивільного процесуального права, які охоплюють загальну та особливу частину системи даної галузі права, включаючи історію розвитку; 2) питання цивільного судочинства, а саме: судову практику проблеми правозастосування; 3) питання науки цивільного процесуального права з урахуванням історії її розвитку; 4) цивільний процес, цивільне процесуальне право та аналогічну науку за кордоном; 5) питання діяльності інших органів (крім суду) з розгляду та вирішення цивільних справ. Останній погляд на науку є найширшим, оскільки зводити науку до сукупності процесуальних норм, з яких штучно виокремлюються загальні норми не представляється можливим. Будь-яку інформацію можна систематизувати різними способами і за різними критеріями, наприклад за суб'єктним складом чи за джерелами отримання інформації тощо. Слід зазначити, що безпосереднім предметом дослідження цивільного процесу є цивільне процесуальне право, з яким пов'язують дослідження специфіки цивільного судочинства. Цивільне процесуальне право - це система правових норм, за допомогою яких встановлюється порядок провадження в цивільних справах у судах та регулюються правовідносини, які складаються як між судом та іншими учасниками процесу, так і учасниками процесу між собою, але під контролем суду при здійсненні правосуддя у цивільних справах. Цей порядок встановлює компетенцію суду по розгляду й вирішенню спорів, що виникають з цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових, а також інших правовідносин (позовне провадження). Даний порядок встановлює специфіку розгляду окремих категорій справ у порядку позовного або наказного провадження, а також справ окремого провадження. Процесуальний порядок провадження в цивільних справах визначається: - складом осіб, які беруть участь у цивільному процесі, - суб'єктами цивільних процесуальних правовідносин - системою процесуальних дій, які виконуються судом, у деяких випадках - органом державного виконання та учасниками процесу; - змістом, формою, умовами виконання процесуальних дій; - системою цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин, які визначають можливість вчинення цивільних процесуальних дій або заборону їх вчинення не уповноваженими особами; - гарантіями реалізації цивільних процесуальних прав і обов'язків [7,c.30]. Сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій щодо їх реалізації складає зміст процесуальної діяльності суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин: - судів - щодо розгляду й вирішення цивільної справи, перевірки законності і обґрунтованості ухваленого у справі рішення; - органу державного виконання - щодо примусової реалізації судового рішення; - осіб, які беруть участь у справі, - щодо захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав, державних і громадських інтересів; - інших учасників процесу - щодо сприяння суду, органу державного виконання і особам, які беруть участь у справі, у здійсненні покладених на них функцій. Отже, цивільне процесуальне право - це галузь права, яка регулює суспільні відносини, що виникають між учасниками цивільного процесу і судом при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Питання про предмет цивільного процесуального права в юридичній науці вирішується неоднозначно. Зокрема Ю. С. Червоний зазначає, що цивільне процесуальне право регулює діяльність судів загальної юрисдикції, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників процесу зі здійснення правосуддя у цивільних спорах, у справах наказного, а також окремого провадження і ті, що виникають у зв'язку з цією діяльністю, суспільні відносини щодо розгляду зазначеної категорії справ [5,c.17]. Інші дослідники під предметом цивільного процесуального права розуміють процесуальну діяльність суду та інших учасників процесу, що виникають при здійсненні правосуддя, тобто сам цивільний процес, а також систему цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації. Отже, предметом цивільного процесуального права є суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя у цивільних справах. Предмет регулювання цивільного процесу складається з: - процедури розгляду справ; - суб'єктного складу учасників цивільного процесу; - системи процесуальних прав і обов'язків цих осіб (статті 27, 31, 34, 35, 44, 45, 48, 49, 53, 54, 55 ЦПК) та гарантій їх реалізації (статті 5, 6, 7, 12, 292, 324, 354, 361 ЦПК), які обумовлюють можливість вчинення процесуальних дій судом та іншими учасниками процесу [6]. Метод цивільного процесу - це сукупність закріплених у його нормах способів і засобів впливу на відносини, що регулюються, і поведінку їх суб'єктів. Він є імперативно-диспозитивним, зумовлюється предметом регулювання та виявляється у складі та правовому становищі суб'єктів правовідносин, характері юридичних фактів, від яких залежать виникнення, розвиток та припинення цивільних процесуальних відносин, правах і обов'язках суб'єктів цивільних процесуальних відносин, цивільній процесуальній формі та заходах процесуального примусу (санкціях). Імперативність методу правового регулювання визначається тим, що всі цивільні процесуальні відносини є підпорядкованими владі суду, але останній у переважній більшості випадків має діяти не за власною ініціативою, а у відповідності до вимог законодавства. Лише суд як орган влади вправі застосовувати надані процесуальним законом заходи процесуального примусу (ст. 91 ЦПК «Попередження, видалення із залу суду, тимчасове вилучення доказів у примусовому порядку, привід»)[6]. Порушення судом вимог законодавства призводитиме до перегляду ухваленого ним рішення і дисциплінарної або кримінальної відповідальності суддів. Диспозитивність (ст. 11 ЦПК) відображає інший аспект цивільного процесу - можливість порушення провадження у справі та задоволення позову залежить від дій і волевиявлення правомочної особи: вільна реалізація особами, які беруть участь у справі, наданих їм процесуальних прав і обов'язків, але в межах закону. Так, позивач вправі відмовитися навіть від заявленого ним або іншою особою позову та користуватися іншими правами (ч. 2 ст. 31, ч. 3 ст. 46, ч. 5 ст. 207 ЦПК тощо)[6]. Але такий власний розсуд щодо реалізації процесуальних прав та виконання обов'язків не може бути свавіллям, він здійснюється у межах закону, відповідно до ЦПК. Тому диспозитивність та імперативність у сукупності характеризують метод цивільного процесу. Метод правового регулювання цивільного процесу забезпечується такими способами впливу на регульовані правовідносини і поведінку його суб'єктів, як дозвіл (статті 27, 40 ЦПК), зобов'язання (статті 10, 60, ч. 2 ст. 50, ч, 4 ст. 55 ЦПК), заборона (ст. 41, ч. 5 ст. 55 ЦПК) і примус (статті 92, 93, 94 ЦПК). Крім того, правові наслідки розгляду справи судом свідчать про належне або неналежне користування правами та виконання встановлених законом або судом обов'язків. Саме останній аспект й є тим кардинальним засобом впливу на цивільні процесуальні правовідносини, який спонукає осіб до активного користування процесуальними правами і належного виконання обов'язків [7,c.31]. Таким чином, метод цивільного процесуального права - це сукупність правових прийомів регулювання суспільних відносин у процесі здійснення правосуддя у цивільних справах. Систему цивільного процесу сприймають у відповідності до структури ЦПК України, яка складається з двох частин загальної і особливої. Загальна частина об'єднує норми й інститути цивільного процесу, які мають значення для всієї галузі в цілому, всіх видів проваджень і стадій цивільного процесу. Особлива частина містить норми й інститути, які врегульовують порядок розгляду і вирішення справ у різних провадженнях цивільного судочинства та стадіях процесу. Цивільне процесуальне право відіграє значну роль в управлінні суспільством, забезпеченні соціально-економічних і політичних перетворень у країні, оскільки воно закріплює процесуальний порядок захисту соціально-економічних, політичних і особистих прав і свобод громадян та їх інтересів, що гарантовані Конституцією України та іншими законами, а також прав і охоронюваних законом інтересів приватних, колективних, державних підприємств, установ і організацій. Цивільний процес забезпечує зміцнення законності, попередження цивільних правопорушень і формування у правовій свідомості громадян принципу справедливості (ст. 1 ЦПК)[6]. Отже, система цивільного процесуального права - це сукупність обумовлених предметом і методом правового регулювання норм та інститутів, розташованих у певній послідовності. 2.Поняття та види третіх осіб у цивільному процесі Ухвалене судом за результатами розгляду спору між позивачем і відповідачем рішення може вплинути на правове становище інших осіб, зачепити їх свободи чи інтереси, порушити їх права або стати підставою для пред'явлення до них регресного позову. Для недопущення зазначеного у справах позовного провадження можуть брати участь треті особи - суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у цивільну справу для захисту своїх суб'єктивних прав, свобод чи інтересів [5,c.92]. Треті особи є спеціальними суб'єктами позовного провадження. Суд з метою повного та всебічного розгляду справи має уточнити у сторін коло осіб, на права яких може вплинути майбутнє судове рішення. До таких осіб, які мають певний інтерес у справі сторін, хоча не є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин, належать треті особи. Треті особи - суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у відкриту в суді цивільну справу між сторонами з метою захисту своїх особистих порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Треті особи мають певний інтерес у справі, оскільки рішення суду між сторонами може вплинути на їх права та обов'язки. Інтерес третіх осіб має як матеріальний, так і процесуальний характер. Матеріальна заінтересованість третіх осіб полягає у тому, що рішення, ухвалене по спору сторін може порушити матеріальні права третьої особи, може стати підставою пред'явлення до третьої особи регресного позову. Щодо процесуальної заінтересованості третіх осіб, то вона виявляється у недопущенні ухвалення для них несприятливого рішення. Тому, користуючись загальними процесуальними правами осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК), зокрема, правом подавати докази, брати участь у їх дослідженні, задавати питання, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування, які виникають під час розгляду, і заперечення проти клопотань, вони впливатимуть на хід судового процесу, тим самим сприятимуть суду у встановленні об'єктивної істини. У теорії цивільного процесу та законодавстві виділяють два види третіх осіб: 1)які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору між сторонами; 2)які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору між сторонами [7,c.483]. У статті 34 ЦПК має місце посилання на процесуальне становище третіх осіб із самостійними вимогами, на їх процесуальні права та обов'язки, а також регламентується їх порядок вступу у процес. Проте у даній нормі не розкрито сутність цих суб'єктів[6]. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору між сторонами - суб'єкти позовного провадження, які вступають у відкриту у суді справу між сторонами, пред'явивши позов на предмет спору до однієї чи обох сторін з метою захисту своїх особистих порушених, невизнаних чи оспорюваних прав свобод чи інтересів. Третя особа вступає у справу: -на будь-якій стадії цивільного процесу у суді першої інстанції, тобто до ухвалення судового рішення; -в уже розпочатий процес по спору між сторонами; -шляхом пред'явлення самостійного позову до однієї або обох сторін; - за власною ініціативою; - для захисту своїх особистих прав та інтересів. Щодо підстав вступу в процес третіх осіб, то вони заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору між сторонами, тобто на той самий матеріальний предмет, який складає об'єкт спірних матеріальних правовідносин. Таким об'єктом може бути і нематеріальний предмет. Третю особу, яка заявляє самостійні вимоги до відповідача, слід відрізняти від співпозивачів (співучасників). Вимоги співпозивачів направлені до відповідача, і вони не виключають один одного, оскільки інтереси співпозивачів збігаються. Вимоги третьої особи не можуть пред'являтися одночасно з вимогою позивача, вони є відносно самостійними, оскільки пред'являються на базі первісного позову, тобто позову, пред'явленого первісним позивачем. Згідно з ч. 1 ст. 34 ЦПК треті особи вступають в уже розпочату сторонами у суді справу [7,c.484]. Є спірні точки зору з приводу того, що «інтереси третьої особи з самостійними вимогами та співпозивача завжди мають взаємовиключний характер», але практика свідчить і про інше. Наприклад, між подружжям має місце спір про поділ квартири, яка була придбана у шлюбі за кошти батьків позивача. Батьки позивача (чоловіка) вступають у процес з самостійними вимогами, пред'являючи позов до відповідачки (колишньої дружини їхнього сина) про повернення їм 1/2 частини грошей за договором позики, які брали у них сторони на придбання спірної квартири. До сина такий позов не пред'являється. Як бачимо з даного прикладу, інтереси позивача - сина та інтереси його батьків - третіх осіб з самостійними вимогами не суперечать одні одним. Пред'являючи такий позов, третя особа повинна дотримуватися закону щодо змісту та форми позовної заяви, яка має бути оплачена судовим збором та відповідати іншим вимогам, встановленим у статтях 119, 120, 125 ЦПК [6]. Щодо підсудності такої заяви, вона повинна пред'являтися за аналогією до ст. 113 ЦПК, тобто третя особа з самостійними вимогами незалежно від підсудності її позову повинна пред'являти його у суд за місцем розгляду первісного позову. Процесуальні права та обов'язки третіх осіб з самостійними вимогами щодо предмета спору Треті особи з самостійними вимогами щодо предмета спору користуються загальними правами та несуть обов'язки осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК)[6]. Щодо спеціальних процесуальних прав третьої особи з самостійними вимогами, то вона користується спеціальними процесуальними правами позивача, передбаченими ст. 31 ЦПК: протягом усього розгляду справи може змінити підставу або предмет своєї вимоги (позову), яка пред'являється до однієї чи обох сторін; - збільшити або зменшити розмір позовних вимог; - відмовитися від позову; - вимагати виконання судового рішення у частині, яка стосується третьої особи; - при заміні неналежного відповідача може клопотати про залучення до справи належного відповідача; - може бути учасником мирової угоди (тристоронньої), яка укладається між сторонами та третьою особою з самостійними вимогами [7,c.484]. Згідно з ч. 1 ст. 34 ЦПК на третіх осіб з самостійними вимогами поширюються також обов'язки позивача [6]. До третіх осіб з самостійними вимогами щодо предмета спору позивачем та відповідачем може пред'являтися зустрічний позов. Хоча це положення однозначно не закріплено у ЦПК. Відмова позивача від первісного позову не означає закриття провадження у справі за позовом третьої особи з самостійними вимогами. Суд за первісним позовом повинен постановити ухвалу про закриття провадження у справі, виділивши в окреме провадження вимоги третьої особи з самостійними вимогами та продовжити їх розгляд. Випадки вступу у процес третьої особи з самостійними вимогами з урахуванням стадійності цивільного процесу: 1. Третя особа вступила у процес після відкриття провадження у справі (статті 123,125 ЦПК)[6]. Суд вирішує питання про прийняття такої заяви, потім про можливість допуску третьої особи до участі у вже розпочатий процес, а також про доцільність розгляду її позову разом із первісним позовом, про що постановлює ухвалу. Після допуску третьої особи з самостійними вимогами у процес між сторонами та прийняття її позову копія позовної заяви третьої особи направляється стороні або сторонам з ухвалою. Сторона (сторони) має (мають) право подати письмове заперечення проти вимоги третьої особи. Після цього суд призначає попереднє судове засідання з участю третьої особи. Якщо ж спір з участю третьої особи не буде врегульовано, проводиться підготовка справи до судового розгляду, в якому також бере участь третя особа, а далі розглядається справа по суті. 2.Третя особа з самостійними вимогами вступила у процес на стадії попереднього судового засідання. Суддя вирішує питання про допуск або відмову у допуску третьої особи з самостійними вимогами до участі у справі між сторонами. Якщо третя особа допущена до участі у справі, копія її позовної заяви вручається стороні(ам) для надання письмових пояснень, та суддя призначає дату попереднього судового засідання по спору між сторонами з участю третьої особи з самостійними вимогами. Якщо спір не буде врегульовано у попередньому судовому засіданні, проводиться підготовка справи до судового розгляду, а потім судовий розгляд [7,c.488]. Якщо третя особа з самостійними вимогами вступила у процес на стадії підготовки справи до судового розгляду (ч. 6 ст. 130 ЦПК), суддя вирішує питання про її допуск у процес, про що постановлює ухвалу. Копію її позовної заяви направляє стороні(ам) для надання письмових заперечень, після чого призначає справу до судового розгляду. Третя особа з самостійними вимогами вступила у процес на стадії судового розгляду (ч. 1 ст. 126 ЦПК). Суддя повинен вирішити питання про її допуск або відмову у допуску до процесу розгляду справи, про що постановити ухвалу. Після вступу у справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору між сторонами, справа за клопотанням цієї особи розглядається спочатку (ч. 2 ст. 34 ЦПК). Розгляд справи повинен починатися спочатку незалежно від такого клопотання, згідно з принципом безпосередності (ст. 159 ЦПК), а також це обумовлено статтями 176,179, 180, 183,185, 187 ЦПК [6]. Так, сторони у справі повинні мати реальну можливість відповісти на пред'явлений до них позов, тому їхня позиція як осіб, які беруть участь у справі, має враховуватися при вирішенні питання про допуск третьої особи до участі у справі та, зокрема, про слухання справи спочатку. Інакше не можна говорити про рівність прав осіб, які беруть участь у справі. Розгляд справи доцільно починати з попереднього судового засідання, оскільки сторони мають висловити своє ставлення до самостійних вимог третьої особи. Про допуск третьої особи з самостійними вимогами до участі, у справі за позовом між сторонами суд постановлює ухвалу про об'єднання позову третьої особи з самостійними вимогами у одне провадження з первісним позовом сторін (ст.123 ЦПК)[6]. Якщо суд відмовить у допуску до участі у справі третьої особи з самостійними вимогами (визнання її такою), про це він має постановити ухвалу. Різні думки у вчених-процесуалістів та практиків викликає можливість поширення на таку процесуальну конструкцію, як «спільне провадження з розгляду первісного позову та позову третьої особи з самостійними вимогами» положення ч. 2 ст. 126 ЦПК про роз'єднання об'єднаного у одне провадження позову третьої особи з самостійними вимогами з первісним позовом. Законодавець передбачив інститут третіх осіб з самостійними вимогами щодо предмета спору між сторонами саме з метою одночасного розгляду первісного позову та позову третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору між сторонами з метою недопущення ухвалення рішення, яке порушуватиме права третьої особи. Крім того, доцільність спільного розгляду первісного позову сторін та позову третьої особи зумовлена також тим, що ці два позови взаємопов'язані, вони виникають із одних правовідносин, вимоги за позовами можуть зараховуватися або задоволення позову третьої особи з самостійними вимогами може виключати повністю або частково задоволення первісного позову між сторонами. Дії щодо роз'єднання первісного позову та позову третьої особи з самостійними вимогами на практиці призводять до негативних наслідків, а саме - незахищеності прав третьої особи. Треті особи без самостійних вимог щодо предмета спору між сторонами Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - це суб'єкти позовного провадження, які вступають або залучаються до участі у справі по спору між сторонами на стороні позивача або відповідача у зв'язку з тим, що ухвалене рішення може вплинути на їхні права та обов'язки щодо однієї зі сторін. Третя особа без самостійних вимог не бере безпосередньої участі від власного імені у спірних відносинах між сторонами, про це свідчить той факт, що вона не користується процесуальними правами сторони, хоча виступає на стороні позивача або відповідача. Вона тільки пов'язана правовим зв'язком з однією із сторін. Треті особи без самостійних вимог здебільшого виступають на стороні відповідача, рідше - позивача. Участь третіх осіб без самостійних вимог у процесі зумовлюється недопущенням ухвалення щодо останніх несприятливого для них рішення. Адже, користуючись комплексом процесуальних прав, передбачених у ст. 27 ЦПК, а саме беручи участь у судовому засіданні, вони можуть подавати докази, брати участь у їх дослідженні, подавати свої доводи, міркування, заперечувати проти доводів та міркувань інших осіб тощо та захищаючи свої власні інтереси допомагають тій особі, на чиїй стороні вони виступають, що зумовлено власними інтересами третьої особи [7,c.489]. Після пред'явлення регресного позову інтереси третьої особи та сторони, на чиїй стороні вона виступала, є протилежними. При розгляді регресного позову ті обставини, які були встановлені у судовому рішенні у справі, в яких брала участь третя особа без самостійних вимог, де зачіпалися її права та інтереси, не підлягають доказуванню згідно зі ст. 61 ЦПК, оскільки мають преюдиційне значення. Якщо ж третя особа не брала участі у первісному розгляді справи, оскільки не притягувалась до участі у ній, то вона має право доказувати та оспорювати факти при розгляді регресного позову, оскільки вона не була учасником процесу та на неї не поширюється законна сила судового рішення. Процесуальні права та обов'язки третіх осіб без самостійних вимог щодо предмета спору Процесуальні права та обов'язки третіх осіб без самостійних вимог передбачено у ст. 27 ЦПК [6]. Ці особи користуються загальними процесуальними правами як особи, які беруть участь у справі. Вони не можуть користуватися спеціальними процесуальними правами сторін, хоча виступають на їхній стороні, оскільки сторонами не є, суд вирішує не їхні права, а вирішує спір про права сторін. Треті особи без самостійних вимог не повинні погоджувати свою діяльність зі стороною, на чиїй вони виступають, оскільки у процесі вони діють самостійно, тобто незалежно від сторін. Не може до цих осіб бути пред'явлено зустрічний позов. Щодо матеріальних наслідків набрання рішенням за основним позовом законної сили, то вони не поширюються на третіх осіб без самостійних вимог як на співучасників, а саме співпозивачів та співвідповідачів. Процесуальне становище третьої особи без самостійних вимог може бути змінено самою третьою особою на статус третьої особи з самостійними вимогами. Позивач і третя особа із самостійними вимогами щодо предмета спору можуть змінити статус третьої особи без самостійних вимог на відповідача у справі. Наприклад, коли у справі було отримано достатньо доказів, які свідчать про незаконні дії третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору, то за заявою позивача або третьої особи з самостійними вимогами статус третьої особи без самостійних вимог може бути змінено на відповідача. Порядок вступу або залучення третіх осіб без самостійних вимог щодо предмета спору у процес згідно зі ст. 36 ЦПК можливий:[6] - за власною ініціативою; - за клопотанням осіб, які беруть участь у справі; - за ініціативою суду. Треті особи без самостійних вимог вступають у процес до ухвалення судом рішення. Щодо підстав вступу або притягнення третіх осіб без самостійних вимог у процес у справі між сторонами, вони досить різноманітні, але загальною є та, що рішення між сторонами може вплинути на особисті права та обов'язки третьої особи. Саме цією підставою в основному й зумовлений їхній вступ у процес. Найпоширенішою з них е підстава, яка передбачена нормами ЦК, де йдеться про право регресу, з яким у подальшому вправі звернутися одна зі сторін до третьої особи без самостійних вимог щодо предмета спору. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть бути залучені до участі у справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду. Щодо ініціативи суду, то її, мабуть, не повинно бути, оскільки порушуватиметься принцип змагальності цивільного процесу. Про необхідність притягнення третьої особи повинні заявляти самі сторони, на чиєму боці мають виступати треті особи, оскільки на момент розгляду справи їх інтереси збігаються. Після вступу в процес третьої особи без самостійних вимог, доцільно все ж таки починати розгляд справи спочатку, оскільки треті особи без самостійних вимог належать до осіб, які беруть участь у справі, вступають або притягуються до участі у справі з метою захисту своїх власних інтересів та ухвалене між сторонами рішення може вплинути на їхні права та інтереси. На вирішення цього питання також поширюється дія таких принципів цивільного процесу, як безпосередність, законність. Крім того, законодавець наділяє їх комплексом прав, які безпосередньо стосуються їхньої процесуальної діяльності щодо доказування, а саме: вони можуть подавати докази, брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання, висловлювати свої міркування, подавати свої доводи та цю процесуальну діяльність вони мають право здійснювати особисто і самостійно, тому що в її основі лежить оціночний фактор, який залежить від внутрішнього переконання цієї особи. Сторони зобов'язані повідомити суд про третю особу без самостійних вимог, яка може вступити або бути залученою у процес між сторонами на боці позивача або відповідача Такий обов'язок зумовлюється тим, що у сторони за рішенням суду може виникнути право заявити вимогу до третьої особи (право регресу) або сама третя особа може заявити у такому випадку вимогу до сторони, оскільки третя особа без самостійних вимог належить до осіб, які беруть участь у справі, може заявляти клопотання, висловлювати свої міркування, доводи. Однак це положення має декларативний характер, оскільки не передбачає певної відповідальності у разі невиконання такого обов'язку. Неповідомлення суду відомостей про наявність інтересів у спірних правовідносинах з боку третіх осіб може звільнити третю особу від відповідальності, і це положення слід було б вважати загальним. У заяві про залучення третьої особи мають зазначатися відомості: ім'я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місцезнаходження; підстави, з яких вона має бути залучена до участі у справі. Заява може мати самостійний характер або відомості про третю особу можуть бути зазначені у позовній заяві - після відповідача, може бути усною, зробленою у попередньому судовому засіданні [5,c.98] Суд має не тільки повідомити третю особу про справу, а й направити їй копію заяви про необхідність залучення її як третьої особи, а також копію позовної заяви та заперечення проти позову (ч. 1 ст. 120 ЦПК)[6]. Суд має встановити строк третій особі для вступу у справу або повідомити дату наступного судового засідання. Копія заяви про залучення третьої особи надсилається особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї, тобто її участь не є обов'язковою. Згідно з принципом диспозитивності третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може сама звернутися із заявою про свою участь у справі [7,c.492]. Якщо ж особи, які беруть участь у справі, заперечують проти залучення чи допуску третьої особи до участі у справі, то фактично вони заперечують той охоронюваний законом інтерес, який мала захищати третя особа. Особливо це питання стосується третіх осіб без самостійних вимог на боці відповідача, оскільки таким чином відповідач заперечує можливість звернення з регресним позовом до третьої особи. Суд вирішує це питання залежно від обставин справи, шляхом постановления вмотивованої ухвали. Отже, загальний порядок передбачає можливість трансформації правового статусу третьої особи без самостійних вимог у третю особу із самостійними вимогами щодо предмета спору. Так, при розгляді первісного позову між позивачем та відповідачем та ухваленні рішення у цьому спорі воно може впливати на права третіх осіб. У такій ситуації третя особа без самостійних вимог може пред'явити позов до однієї чи обох сторін. Такі ситуації обумовлені нормами матеріального права. Отже, законодавець виділяє два види третіх осіб у цивільному процесі: 1) ті, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору (ст. 34 ЦПК України); 2) ті, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору (статті 35, 36 ЦПК України).